Парк і Південний Буг

Парк у Печері має чітку внутрішню структуру. Він складається з двох частин: верхньої, що прилягає до села, і нижньої, яка спускається до річки. Між ними різниця висот і характеру. Верхній парк відкритіший і світліший. Нижній густіший, прохолодніший, з відчуттям укриття.

Це найдавніша пам'ятка садово-паркового мистецтва на Вінниччині — і одна з небагатьох, де первісне планування дійшло до наших днів. Парк закладений наприкінці XVII століття молдавським воєводою Георгієм Дукою, який у 1682 році обрав Печеру своєю резиденцією і збудував тут палац. Від 1984 року парк має статус пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення; його площа — 19 гектарів.

Після Дуки парком опікувалися інші. У 1711 році Печера перейшла до римо-католицького єпископа Ігнація Длузького, який оновив і розбудував закладене: природний ландшафт використали для цілої системи гротів, складених із валунів, накиданих один на одного. Наприкінці XVIII століття, коли мода на англійські пейзажні парки дійшла й до Поділля, нові власники Свейковські значно розширили площу за рахунок долини Бугу та лівого берега. Валуни переміщали, влаштовували гроти й купальні; з витратами, зрозуміло, не рахувалися. Наприкінці XIX століття Потоцькі розширили парк на лівий берег — туди, де тепер Сокілець.

Первісний план мав форму витягнутого паралельно до річки прямокутника. Його ділила навпіл широка чотирирядна алея з формованих лип — від брами до палацу, близько п'ятисот метрів завдовжки. Обидві половини перетинали по діагоналі дворядні липові алеї, ними ж обрамлений увесь периметр. Липи й граби цієї алеї стоять уже майже три століття. Від річки в парк був прокладений водогін, який не зберігся.

Спуск між рівнями проходить сходами — близько ста шістдесяти щаблів. Це не маршрут для поспіху. Швидкість тут задає сам рельєф. Колись сходи прикрашали мармурові статуї; з них уціліла одна. Широку терасу біля палацу огороджувала балюстрада з вазами.

Парк не має чіткої парадної осі. Він не веде від точки А до точки Б. Його логіка в поступовому русі. Стежки з'являються і зникають. Відкривають краєвиди і знову ховають їх за деревами. Це простір для ходи, а не для огляду. Для пауз, а не для маршруту.

Зелень тут не випадкова: у парку налічують понад шістдесят видів і форм дерев та кущів — червоний дуб, модрина європейська, клен сріблястий, липа серцелиста, ясен, ялина, сосни австралійська та чорна, граб, берест, в'яз, каштан. Через брак належного догляду сьогодні серед них дедалі більше домінує ясен звичайний. З тварин найчастіше трапляються білка і заєць. Парк відкритий для відвідувачів цілий рік.

Річка є головною природною віссю Печери. Вона визначає форму берегів, напрямок руху і навіть ритм життя. Тут Буг не широкий і не показний. Він глибокий, спокійний, з відчутною течією. Береги різні — місцями відкриті, місцями круті й зарослі.

Парк не просто виходить до Бугу. Він з ним зростається. Дерева стоять майже над водою. Стежки ведуть до берегів без попередження. Ландшафт не пояснює себе, а просто існує. У цьому зв'язку немає декораційності — він відчувається тілом, через спуск, шум води, зміну повітря.

Колись усе це було закритим простором. Територію обнесли високим гранітним муром, виїхати можна було лише через ворота, біля яких цілодобово стояла варта. З одного берега на інший потрапляли поромом або пішохідним підвісним мостом. Про той парк лишилися спогади останньої господині, Зофії Барбари Потоцької: «В саду печерськім з'явилися різні покращання і порядки: велика тераса зі сторони саду, фонтани та сходи, що вели до річки Буг. Сад з диких хащів кущів та дерев перетворився у гарний, цивілізований парк, наповнений клумбами, шляхетними кущами і доріжками та алеями, за якими гарно слідкували».

Палацу, до якого вела алея, більше немає. Двоповерхова паладіанська будівля була задумана як точна, але вдвічі менша копія тульчинського палацу Потоцьких. Погром почався 26 грудня 1917 року і тривав два дні; невдовзі палац горів, а в 1920-х роках його залишки розібрали — камінь пішов на будівництво приміщення райкому партії в Тульчині. У 1935–1936 роках на місці двох поверхів звели санаторій; підвальні приміщення лишилися без змін. Після Другої світової тут діяв шпиталь для реабілітації льотчиків, згодом санаторій для хворих на кістковий туберкульоз. Нині це Печерська обласна лікарня відновного лікування на 75 ліжкомісць, через яку щороку проходять понад півтори тисячі осіб.

На території колишньої садиби встановлена меморіальна дошка: у 1941–1944 роках тут діяв табір «Мертва петля». Про це — окремо, на сторінці пам'яті.

Навесні тут багато руху — вода піднімається, парк наповнюється світлом. Влітку простір густішає, з'являється тінь і прохолода. Восени парк стає прозорішим, ландшафт відкривається. Взимку він оголюється і стає стриманим. Кожен сезон змінює місце, але не порушує його цілісність.

Сьогодні парк і Південний Буг у Печері залишаються живим простором. Не музеєм і не атракцією. Тут гуляють, зупиняються, мовчать. Це середовище, у якому Печера відчувається не як точка на мапі, а як місце, де ландшафт і пам'ять існують разом.